вулиця Ніни Строкатої

СТРОКАТА Ніна Антонівна – видатна громадська діячка, дисидентка. народилася у 1926 році в м. Одесі. Після закінчення школи Ніна Антонівна вступила до ОДЕСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ і після випуску працювала за своєю професію — вона була мікробіологинею та імунологинею. Але наукова робота ускладнилася тим фактом, що пані СТРОКАТА була зацікавлена поширенням української мови та культури, що було невигідно владі. Мала підтримку свого чоловіка – Святослава КАРАВАНСЬКОГО, який в жодному разі не відставав у дисидентській діяльності.

За антирадянську пропаганду Ніну Антонівну засудили на 4 роки у табору суворого режиму. Судячи зі всього, поширення літератури було місцями страшніше зґвалтувань та вбивств, як думала тодішня влада. навіть під час перебування у таборі, пані СТРОКАТА не залишала активної діяльності, але тепер її сферою стала публіцистика та документалістика: жінка спілкувалася з іншими “порушницями закону”, документувала їхні історії життя та ув’язнення та навіть робила статистику, кого за що посадили за грати. Більшість жінок потрапили у в’язницю чи за антирадянську пропаганду, чи за переконання по вірі. Звісно, нею були задокументовані всі звірства, які собі дозволяли працівники місця концентрації. Під час ув’язнення пані СТРОКАТА познайомилася з іншими дисидентками: митчинею Стефанією ШАБАТУРОЮ, чиї творчі роботи зі знущаннями спалювали працівники концтабору, Іриною СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ, яка невблаганно писала скарги до ООН на умови ув’язнення та листи до прокуратури, поетесою Іриною СЕНИК та іншими.

Всі ці історії болю та боротьби згодом вилилися у збірку «Ukrainian Women in Soviet Union: documented persecution» (українською: «Українки в Радянському Союзі: документоване переслідування»). Випущена вже в Торонто (після ув’язнення Ніна СТРОКАТА з чоловіком переїхали до Америки) від дисидентського видавництва «Смолоскип», ця книга стала безцінним ресурсом для дослідників феміністичного руху та проблематики насильства над жінками, а також пам’яттю про жахи радянського ув’язнення.

26.07.2024р. Розпорядженням Голови Одеської обласної державної (військової) адміністрації вулицю БУНІНА перейменовано на честь НІНИ СТРОКАТОЇ.

Російський поет та письменник. Перший росіянин-літератор, що отримав Нобелівську премію (1933 р.) Найвідоміші твори: «Суходіл», «Село», «Пан із Сан-Франциско», «Легке дихання». Певний час мешкав в Україні (1887– 89 – у Харкові, 1890–94 – у Полтаві, 1898–1901, 1918–1920 – в Одесі), бував у Києві. І. Бунін аакктивно використовується російською пропагандою для просування ідеї «величі російської літератури та культури загалом».

І. БУНІН мав певні симпатії до території України, але виключно як політичної та культурної частини росії. В його уявленні українці були «хохлами» та «малоросами». Погляди БУНІНА на потенційну українську державність У щоденникових записах 1918 – 1920 років відомих під назвою «Окаянні дні» І. БУНІН різко негативно висловлювався про Українську революцію, український національний рух, бажав відновлення «єдиної та неподільної Росії». Ці тези він проповідував у своїх статтях у тогочасній одеській пресі, публічних лекціях. В еміграції І. Бунін продовжував мріяти про відродження росії, розглядаючи її частиною Україну.

Так, у лекції «Великий дурман» він порівнював усі події виключно зі смутою, при тому примітивізував українську історію: «Вот невольно, только что пережив и ещё не изжив всё то, что творилось вчера и творится ещё и нынче на Украине, в колыбели славянской души, невольно вспоминаешь Хмельницкого и его сподвижников: что это было? А вот прочтите по складам: «Холопы собирались в шайки, дотла разрушали гнёзда и богатых и бедных, уничтожали целые селения, грабили, жгли, резали, надругались над убитыми и посаженными на кол, сдирали с живых кожу, распиливали их пополам, жарили на углях, обливали кипятком, самое же ужасное остервенение выказывали к иудеям: на свитках торы плясали и пили водку, вырывали у младенцев внутренности и, показывая кишки родителям, с хохотом спрашивали: “Жид, это трефное?” – Вот что было. Мы же сваливали все погромы только на царя, да на его «сатрапов и приспешников». А сам Хмельницкий? «Он то постился и молился, то без просыпу пил, то рыдал на коленях перед образом, то пел думы собственного сочинения, то был очень слезлив, покорен, то вдруг делался дик и надменен…» А сколько раз менял он свои «ориентации», сколько раз нарушал клятвы и целования креста, с кем только не соединялся!».

Приїзд А. Денікіна до Одеси він супроводив у газеті словами: ««Будь благословен Твой ратный путь, Надежда России». Бунин Ив. В этот день // Южное слово. 1919. 25 сент. (8 окт.). № 29. С. 1. Приветствие акад<емика> Ив.А. Бунина <Главнокомандующему Вооруженными силами Юга России А.И. Деникину на банкете в честь его приезда в Одессу> // Южное слово. 1919. 28 сент. (11 окт.). № 32. С. 2. “Позвольте мне только земно поклониться Вам ото всего моего сердца, с особой силой ощущающего ныне свою кровную связь с Россией, — сердца, бесконечно исстрадавшегося и в эту минуту бесконечно счастливого” Южное слово. — 1919. — 11 октября (№ 32). — С. 2.

В еміграції І. Бунін продовжував мріяти про відродження росії, розглядаючи її частиною Україну. Таким чином І. БУНІН є особою, яка у літературних творах підтримувала, глорифікувала та виправдовувала російську імперську політику, оскільки: 1) розпад Російської імперії називав «всеросійською катастрофою»; 2) був прихильником монархізму; 3) Україну зображував виключно частиною Російської імперії. 4)Глорифікував тих, хто переслідував борців за незалежність у ХХ ст. – білу армію генерала ДЕНІКІНА.