вулиця Євгенія Танцюри

Євгеній ТАНЦЮРА – громадський діяч, учасник Одеського Євромайдану, український військовий ВЧ 3057 НГУ «АЗОВ», головний сержант. Учасник російсько-української війни, зокрема оборони Маріуполя. У 2015-му прийняв присягу та ввійшов до складу роти охорони, а потім підписав контракт із полком «Азов». 25.02.2022р. приїхав до Маріуполя, відповідно до наказу командира, і до останнього обороняв місто. Загинув 29.03.2022р. під час зіткнень з російськими окупаційними військами у м. Маріуполь. Нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно) (Указ Президента України від 17.04.2022р. № 254/2022). У Євгенія залишилась дружина і син (наразі також у лавах українського війська). Євгеній один із тих героїв, за увічнення якого у назві вулиці велася важка боротьба – починаючи з 2022 року міська рада та міський голова Одеси ігнорували вимоги командування, громадськості та рідних. Натомість після переходу повноважень до Голови Одеської ОВА він нарешті був гідно увічнений.

26.07.2024р. вулицю ГЕНЕРАЛА ПЕТРОВА перейменовано на честь ЄВГЕНІЯ ТАНЦЮРИ

Іван ПЄТРОВ – радянський воєначальник, учасник встановлення радянської влади на території України. З 1918р. мобілізований до Червоної Армії (1-й Самарський комуністичний загін) – брав участь у подавленні повстання анархістів у Самарі (травень 2018). З вересня 1918 року – помічник етапного коменданта 5-ї Армії – оперативного загально-військового об’єднання РСФСР у ході «громадянської війни». 5-та Армія діяла на Конотопському напрямку, надалі північніше Харкова, вела бої біля Куп’янська, Бахмача. У подальшому з 04.1918. була сформована повторно на Донбасі з загонів групи К. ВОРОШИЛОВА, які відступали з Харкова до Луганська (у даному випадку діяла відповідно до наказу РНК т.з. «ДонецькоКриворіжської Республіки» – штучного політичного утворення у складі РСФСР для встановлення радянської влади на території України). На честь 5-ї Армії названі вулиці у Петропавлівську, Омську, Томську, Іркутську та інших містах рф. З 11.1918 року завідувач відділом ЧК при штабі 4-ї армії Східного фронту – військове формування, яке брало участь у подавленні повстання у селі Гур’їв Золочівського району Харківської області. У січні 1919 року призначений керуючим справами Уральського обласного ревкому, брав участь в боях у складі 25-ї Чапаєвскої дивізії та 22-ї Самарської стрілецької дивізії. З 1918 року член ВКП (б). З травня 1920 року на Західному фронті командир взводу, військовий слідчий, помічник командира особливого загону у Мозирській групі військ, член військового трибуналу 17-ї кавалерійської дивізії. Брав участь у радянсько-польській війні, де на боці поляків брали участь вояки УНР та ЗУНР.

Восени 1920 року з 17-ю кавалерійською дивізією був перекинутий в Україну, де брав участь у ліквідації військ Симона ПЕТЛЮРИ у районах Проскуріва- Бердичіва. У лютому 1921 року займав посаду військового комісара 17-го кавалерійського полку цієї ж дивізії. З вересня 1932 року начальник та військком Об’єднаної Середньоазіатської воєнної школи ім. В.І. ЛЕНІНА. Уник репресій через заступництво К. ВОРОШИЛОВА. З 20.08.1941 командир 25-ї Чапаєвської дивізії. З 05.08.1944 командувач військами 4-го Українського фронту, у травні 1945 – призначений начальником штаба 1-го Українського фронту – війська на даних напрямках брали участь у боях проти борців за незалежність у ХХ ст. З липня 1952 року – 1-й заступник Головного інспектора Радянської Армії, з квітня 1953 року – начальник Головного управління бойової та фізичної підготовки Міноборони СРСР. З травня 1955 року – 1й заступник головнокомандувача Сухопутних військ СРСР. З січня 1956 року – головний інспектор Міноборони СРСР. З червня 1957 року – головний науковий консультант при заступнику Міністра оборони СРСР. Депутат Верховної ради СРСР 2-4 скликань (1946-1954). Є особою, яка стала складовою сконструйованого радянською пропагандою “героїчного пантеону великої вітчизняної війни”. Отже є особою, яка займала вищі керівні посади у військових формуваннях СРСР, учасник встановлення радянської влади на території України та переслідування учасників боротьби за незалежність у ХХ ст., працівник радянських органів державної безпеки.