вулиця Олексія Маркевича

Олексій МАРКЕВИЧ – (1847, Смош (нині село Прилуцького р-ну Чернігівської області) – 1903, Одеса) – історик, громадський діяч, професор. Вільний слухач історико-філологічного факультету Новоросійського університету (нині Одеський національний університет; 1868-69). Викладав історію та географію в Одеському комерційному училищі (1871-73) та Одеському інституті шляхетних дівчат (1875-76). Викладач історії в Одеській Маріїнській жіночій гімназії (1875-84), в 1879 у Київському університеті (нині Київський національний університет імені Тараса ШЕВЧЕНКА). 1880 став першим приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету. У 1888 в Київському університеті захистив докторську дисертацію. Екстраординарний (1889), ординарний (1893) професор Новоросійського університету. Автор понад 400 праць з історії Південної України 18-19 ст., історіографії, джерелознавства. У січні 1884 за критичні висловлювання щодо особи російського імператора Олександра І на університетських лекціях отримав попередження та на 5 років залишений приват-доцентом. У серпні-жовтні 1895 перебував під слідством за спробу перевезти нелегальну літературу через австрійсько-російський кордон. Згодом слідство було припинено за сприяння рідних і впливових знайомих, але академічна кар’єра була припинена. У грудні 1895 він подав у відставку з Новоросійського університету.

Представник Одеської Української громади. Підтримував стосунки з багатьма українськими вченими, зокрема з В. ГРИГОРОВИЧЕМ, М. ГРУШЕВСЬКИМ. Співробітничав з багатьма науковими і громадськими виданнями, зокрема з “Киевской стариной”, “Записками Наукового товариства імені ШЕВЧЕНКА”, газетою “Одесский вестник” та низкою ін. Дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей (1887), Історико-філологічного товариства при Імператорському Новоросійському університеті (1889), Таврійської губернської вченої архівної комісії (1889), Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії (1889), Історичного товариства Нестора-літописця (1892), Кримсько-Кавказького гірського клубу (1893), Наукового товариства імені ШЕВЧЕНКА у Львові (1901), Катеринославської губернської вченої архівної комісії (1903). Проводив активну громад. діяльність, зокрема брав участь у численних доброчинних акціях в Одесі. Виступав з публічними лекціями. Член Одеського товариства з устрою дешевих нічних притулків (1873-1903), дійсний член Одеського слов’янського доброчинного т-ва святих Кирила і Мефодія (1887). З 1894 – почесний попечитель Одеського жіночого доброчинного товариства. Секретар Одеського к-ту торгівлі та мануфактур (1886-1903). Гласний Одеської міської думи (1901-03) Похований на 2-му християнському кладовищі. Могила відновлена зусиллями одеситів.

Князь – спадковий та дарований царем титул, давався монархом за вислугу, як дворянський. Сама ж вулиця названа на честь князів, які на ній проживали – АРГУТИНСЬКИЙ-ДОЛГОРУКИЙ, ЖЕВАХОВ, АБИШЕЛИК (Я. МАЙСТРОВИЙ “Історія Одеси в назвах вулиць”, Одеса: ПЛАСКЕ, 2012 – 440 стор., стор. 162), які відповідно займали керівні посади у військових формуваннях та органах влади і управління Російської імперії.