сквер Юрія Іллєнка

Юрій ІЛЛЄНКО – український кінооператор, кінорежисер та сценарист. Народний артист Української РСР (1987).Неодноразово перебував в Одесі. 1960 року зняв дипломну роботу “Прощавайте, голуби” (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав за роботу нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно – за найкращу операторську роботу. 1963 року отримав запрошення зі студії ім. О. Довженка зняти фільм “Тіні забутих предків” режисера С. ПАРАДЖАНОВА. Фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї. Дебют Юрія ІЛЛЄНКА у режисурі – “Криниця для спраглих” за сценарієм Івана ДРАЧА про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КПУ на 22 роки.

30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову “Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. ДОВЖЕНКА”, в якій піддавалися критиці кінострічки “Криниця для спраглих” (автор сценарію І. ДРАЧ, режисер Ю. ІЛЛЄНКО). Наступний фільм “Вечір на Івана КУПАЛА” – алегорична історія України, був знятий з екрану рішенням міністра культури СРСР РОМАНОВА і покладений на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988 році. 1967 року дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія ІЛЛЄНКА з фільмом “Вечір на Івана Купала” на фестиваль з гарантією головного призу “Золотий лев” Святого Марка, але міністр культури СРСР РОМАНОВ стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер добився, щоб фільм послали на міжнародний фестиваль у Прагу, але в день відкриття фестивалю в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання.

1971 року на XXIV з’їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ ДОБРИКА було заборонено наступний, третій фільм “Білий птах з чорною ознакою”, як “найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді”. У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе Петро ШЕЛЕСТ перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з’їздові, посилає його на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з’їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. “Білого птаха” можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій ІЛЛЄНКО зняв фільм “Жівіо заінат”, що перекладається як “живу наперекір всьому”. Це чорногорське вітання. Фільм отримав “Срібну арену” на фестивалі в Пулі. І приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений. Двічі, з інтервалом в три роки, режисер отримує запрошення і контракти з Голлівуду. Сам Юрій говорив про це так: “Про перший контракт дізнався з “Голосу Америки”.

Наступний фільм “Мріяти і жити” за сценарієм Івана МИКОЛАЙЧУКА і Юрія ІЛЛЄНКА було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час знімання (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти 12 інстанцій – від худради об’єднання до ЦК КПРС. Для режисера епопея перманентних заборон закінчилась першим інфарктом на худраді студії Довженка. На XXV з’їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: – “Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым “поэтическим кино Украины” наконец покончено”. Одним із представників поетичного кіно був і Юрій Іллєнко. Після такої заяви Іллєнко перебирається до Москви і починає на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур “Очі землі”. Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проєкт на вимогу ЦК КПУ.

Після відновлення незалежності Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію “Фест-Земля”, на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму покладено зеківські оповідання Сергія ПАРАДЖАНОВА “Лебедине озеро. Зона”. Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи – приз ФІПРЕССІ – міжнародної федерації кінопреси і Приз “Ескор” – незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю. У подальшому написав монографію “Парадигма кіно” – перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів, зняв проєкт “Молитва за гетьмана МАЗЕПУ”, до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло ШВИДКОЙ (так, той, що відкривав в Одесі пам’ятник БАБЕЛЮ). Помер 15 червня 2010 року.

ЗАХАРОВ Матвій – народився у Тверській губернії, військовий та політичний діяч СРСР, Начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР (1960-1963, 1964-1971), маршал Радянського Союзу (1959), двічі Герой Радянського Союзу, Герой ЧССР (30.04.1970), депутат ВР РРФСР 2-го скликання, депутат Верховної Ради СРСР 4-8 скликань, член ЦК КПРС у 1961-1972 роках. Є особою, яка стала складовою сконструйованого радянською пропагандою “героїчного пантеону великої вітчизняної війни”. Учасник встановлення радянської влади на території України – командував батальйоном, артилерійською батареєю і дивізіоном на Південному, Південно-Східному та Кавказькому фронтах: брав участь у боях на Київщині. З 1921 займав керівні посади у радянських збройних формуваннях. 06.-07.1940 був відряджений на південь і призначений начальником штабу 12-ї армії, яка брала участь в анексії Бессарабії та Північної Буковини. З 01.1949 по 06.1952 – начальник Головного розвідувального управління (ГРУ) – заступник начальника Генерального штабу Червоної армії. З 11.11.1957 по 04.1960 – головнокомандувач Групи радянських військ у Німеччині. З 19.04.1960 по 07.03.1963 та з 23.11.1964 по 09.1971 – начальник Генерального штабу Збройних сил СРСР – 1-й заступник міністра оборони СРСР. Тобто одночасно є особою, яка причетна до встановлення радянської влади на території України, переслідуванні борців за незалежність України у ХХ ст. та займав вищі керівні посади в СРСР та його збройних формуваннях.