сквер Номана Челебіджіхана

Номан ЧЕЛЕБІДЖІХАН – кримськотатарський політичний та державний діяч. Один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної у 1917 році Кримської Демократичної Республіки, перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі, Білорусі. Слова його вірша «Ant etkenmen!» («Я присягнувся») стали національним гімном кримських татар. Вітав утворення Української Народної Республіки. 23.02.1918р. був розстріляний у міській в’язниці матросами-більшовиками, а його тіло викинуте в Чорне море.

Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ – радянський російський письменник, практично усе життя проживав у Москві. Під час «громадянської війни» у росії служив у караульному полку Червоної армії, у подальшому працював у радянських газетах.Надалі у Москві працював редактором Російського телеграфного агентства. У 1930-ті роки працював журналістом у пропагандистській радянській газеті «ПРАВДА». У 1939 році нагороджений Орденом трудового червоного знамені за «видатні успіхи та досягнення у розвитку радянської художньої літератури». Під час німецько-радянської війни працював військовим кореспондентом та в апараті ТАСС. Літературознавиця Віра АГЕЄВА у своїй книзі есеїв «За лаштунками імперії» проводить певні паралелі між БУЛГАКОВИМ і ПАУСТОВСЬКИМ: обидва вони жили у Києві часів російської імперії, обидва асоціювали українців із неосвіченими селянами, які живуть у хаті і від міста у них виникає культурний шок. ПАУСТОВСЬКИЙ у спогадах «Далекі роки неспокійна юність» описує, як до них у гості з провінції приїздила тітка Дозя і її неодмінно водили у «третьосортний і провінційний» український театр. Вона вбиралась для цих візитів як дурна провінціалка, ще й могла щось викрикувати акторам» .

«Різні автори навдивовижу схожі стилістично: вони провінціалізують і принижують ворогів. За Паустовським, «влада української Директорії і Петлюри виглядала провінційно. Колись блискучий Київ перетворився у збільшену Шполу або Миргород».» «Киянин ПАУСТОВСЬКИЙ охоче вдається до топосу умалення: «В Москву я їхав уперше.. Я хвилювався й тому, що побачу маму, й від усвідомлення, що їду в північну столицю з нашого південного провінційного Києва». Низькопробною «опереткою» для киян Булгакова й Паустовського виглядають петлюрівці» (з книги «За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини» Віри АГЕЄВОЇ). У 1950-ті роки жив у Москві, Тарусі та Окє, був завідуючим кафедрою літературної майстерності у Літературному інституті імені ГОРЬКОГО. Встановлені меморіальні дошки у м. Таруса та Москва, пам’ятник у м. Таруса, вулиці у Москві, Петрозаводську, Таганрозі, Ростові-на-Дону, будинки-музеї у Тарусі, Москві, Солотчі. Частина творів присвячена глорифікації більшовиків – напр. «Старик в потертой шинели», «Озьорний фронт» (громадянська війна), а у збірнику «Близкие и далекие. Жизнь замечательных людей» було опубліковано розповіді: «День смерти Горького», «Январская стужа» (смерть Леніна), «Встречи с Гайдаром», «Зал с фонтаном» (Зустріч з Леніним), «Маршал Блюхер» та інші.

У творі «Начало неведомого века» глузливо ставиться до учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст. та факту боротьби за українську державність: «ПЕТЛЮРА пытался возродить слащавую Украину. Но ничего из этого, конечно, не вышло. Вслед за ПЕТЛЮРОЙ ехала Директория – неврастеник писатель ВИННИЧЕНКО, а за ним – какие-то замшелые и никому неведомые министры. …Особенно веселило киевлян то обстоятельство, что в первые дни петлюровской власти опереточные гайдамаки ходили по Крещатику со стремянками, влезали на них, снимали все русские вывески и вешали вместо них украинские. ПЕТЛЮРА привез с собой так называемый галицийский язык – довольно тяжеловесный и полный заимствований из соседних языков». Отже є особою, яка публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала та глорифікувала російську імперську політику, закликала до українофобії, а також причетна до переслідування учасників боротьби за незалежність у ХХ столітті. «В то время Украина, Донбасс и Крым были уже заняты немецкой армией. В Киеве сидел придуманный немцами гетман Павло СКОРОПАДСКИЙ – длинноногий, лощеный и глуповатый офицер. Украинские газеты ставили ему в заслугу нелюбовь к декольтированным платьям. Больше за СКОРОПАДСКИМ никаких заметных качеств не числилось. Даже немцы грубо подсмеивались над этим липовым гетманом»

Лист Максима РИЛЬСЬКОГО, опублікований у “Літературній газеті” (вип. № 129 від 29.10.1960р.) Минуя некоторое свое смущение по поводу термина «шевченковские хаты», позволю себе заметить, что на «тяжеловесном галицийском языке» (разумеется, лингвистика такого языка не знает) писали, в силу исторических обстоятельств, Иван Франко и Василь Стефаник. Что же касается украинского языка вообще, то вольно автору «Повести о жизни» знать только язык «задорных молодиц» – очевидно, киевских молочниц – и оставлять без внимания, что это язык великого народа, язык чудесной литературы, представленной до Октября именами Котляревского, Квитки, Шевченко, Марко Вовчка, Панаса Мирного, Леси Украинки, Коцюбинского, язык замечательных народных дум и песен, вызывавших восхищение Пушкина, Гоголя, Добролюбова, Горького, Луначарского… …Зачем же Вы позволили себе, основываясь исключительно на зыбких воспоминаниях детства и «туманной юности», высказывания о деятелях украинской культуры и о языке украинского народа, которые иначе, как оскорбление, не могут быть восприняты?». Свою відповідь ПАУСТОВСЬКИЙ опублікував у № 131 від 03.11.1960р. Після цього дружба письменників припинилась. Такі висловлювання викликали реакцію лояльного до радянського режиму і на той час друга ПАУСТОВСЬКОГО – Максима РИЛЬСЬКОГО, який, зокрема писав таке: “