Чому Іван ЛУЦЕНКО?
ЛУЦЕНКО Іван Митрофанович – одесит, лікар, громадський, політичний та військовий діяч, історик. Один з творців Одеської «ПРОСВІТИ», Голова ОДЕСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО КЛУБУ, заступник Голови УПСС (УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІЯЛІСТІВ САМОСТІЙНИКІВ), член УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.
Входив до Братерства самостійників, очолював одеську організацію Української народної партії (1902-1907). Сергій Шелухин писав, що «Іван Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи». Широка популярність серед одеситів призвела до обрання його в 1905-му до міської Ради робітничих депутатів. Брав активну участь у створенні одеської «Просвіти». Встиг видати один номер першої в Одесі української газети «Народна справа». Після чого потрапив під таємний нагляд поліції.
Під час Першої світової війни – полковник медичної служби. У 1917-му увійшов до першого складу Центральної Ради. Один із організаторів відродження українського козацтва, делегат трьох всеукраїнських військових з’їздів, член Українського генерального військового комітету. Переймався проблемами українізації Чорноморського флоту. За його наказом в Одесі вперше піднято жовтоблакитний прапор. У жовтні 1917-го на з’їзді Вільного козацтва обраний генеральним хорунжим. А за два місяці став одним із лідерів щойно створеної Української партії соціалістів-самостійників. Загинув у боротьбі з окупаційними більшовистськими військами у 1919 році.
Як з'явилася ця назва?
26.07.2024р. Розпорядженням Голови Одеської обласної державної (військової) адміністрації провулок ВІЦЕ-АДМІРАЛА ЖУКОВА перейменовано на честь ІВАНА ЛУЦЕНКА.
Минуле та контекст
Гаврило ЖУКОВ народився 1899р. у с. Березовий Гай, Самарська область, СРСР) – радянський воєначальник, член ВКП (б) з 1918 року, учасник громадянської війни на стороні РРЧА. Учасник «Громадянської війни» в Іспанії 1937 року, де отримав свій перший «Орден Леніна». Неодноразово займав керівні посади на флоті: Командир кононирськими суднами «Червона Абхазія», «Терорист» (05.1919-08.1920), «Альфатер» (1920-10.1921), «Зіновьєв» (05-10.1925), «Артем» (10.1925-10.1926), 1937-1939 – крейсера «Максім ГОРЬКІЙ», з 1940 – командир Одеської військово-морської бази, з 08.1941 року – командир Одеського оборонного району, з 12.1941 – заступник командувача Чорноморським флотом, з 1942 – командир Туапсинської військово-морської бази, з 05.1943 – командир Острівної військово-морської бази, 01.1945 – командир Одеської військово-морської бази, 1946-1948р. – командувач Південним морським районом Тихоокеанського флоту, Начальник Чорноморського вищого військово-морського училища у Севастополі, 09.1948 – начальник Одеського вищого мореходного училища. Помер в Одесі. В його честь названі школа у с. Суха В’язівка, пам’ятний знак у м. Самара, меморіальна дошка у м. Туапсе. Є особою, яка стала складовою сконструйованого радянською пропагандою “героїчного пантеону великої вітчизняної війни”.
